Інтерв'ю з одним із головних каталізаторів ісландської сцени Стівеном Локхартом
En fleira er mönnum til hugganar en fébætur einar. "Людям потрібно думати про щось більше, ніж про гроші", — сага про Греттіра, глава 47
Noizr Zine поспілкувався зі Стівеном Локхартом — засновником Rebirth of Nefast, власником Studio Emissary та лейблу Oration, організатором фестивалів Oration і Ascension. У цьому інтерв'ю ми поговорили зі Стівеном про безліч його проектів і переслідувані за допомогою них цілі.
Для тих наших читачів, які вас не знають, розкажіть трохи про себе.
Стівен Локхарт: Я ірландець, проте живу в Ісландії останні 11 років. Хоча я найбільше відомий завдяки своїй продюсерській роботі на Studio Emissary і з ісландськими блек-метал гуртами, моя освіта і минула робота були в основному пов'язані з лісознавством (точніше, з лісовим господарством). Я вивчав його протягом чотирьох років і потім працював ще чотири роки, перш ніж моя пристрасть до музики пересилила і проклала шлях до моєї теперішньої роботи. Наразі я керую студією звукозапису Studio Emissary, лейблом Oration Records і фестивалем Ascension в Ісландії. Я також брав активну участь в декількох гуртах — як в живих виступах, так і на записі — хоча моїм основним проектом завжди був і залишається Rebirth of Nefast.
Як ви переїхали з Ірландії в Ісландію?
Стівен Локхарт: Я вперше приїхав до Ісландії влітку 2007 року за програмою обміну досвідом мого університету. Мені відразу тут сподобалося, і влітку 2008-го я переїхав сюди назавжди.
Ви зіграли велику роль у розвитку ісландської метал-сцени, розкажіть, як все починалося? У підсумку ви стали чи не її головним стрижнем, як так вийшло — це було вашою метою або все сталося само собою?
Стівен Локхарт: Коли я прибув до Ісландії, я був на фінальних етапах роботи над "Ex Nihilio" Rebirth of Nefast (спліта зі Slidhr). На той момент я також тільки-но випустив демо "Only Death" у кінці попереднього року — тому, коли я вперше зустрів Sturla і Þórir з Svartidauði, вони вже знали про мою роботу і про те, хто я такий. Я продовжував працювати із декількома місцевими гуртами, перш ніж мене попросили спродюсували "Flesh Cathedral" [дебютний альбом Svartidauði — Noizr]. Певно, все інше вам відомо.
Чесно кажучи, я не можу сказати, яка моя роль на цій сцені, адже я нетутешній. Однак знаходяться люди, які вважають мене якоюсь підставною особою, що мене дещо спантеличує. Особисто я не вважаю, що роблю зараз щось інакше, ніж раніше. Єдина різниця в тому, що тепер моя робота викликає значно більший інтерес і визнання, і так, зараз все відбувається більш масштабно. Але я завжди просто робив все можливе, аби допомогти гуртам і окремим людям, в яких вірю, при цьому керуючи вищезгаданими проектами з тієї ж відданістю і пристрастю, які я вкладаю у будь-який варте починання.
Так, багато з цього відбувалося само собою, але все випливає з необхідності творити. Будь то студійна робота, мої власні проекти, фестиваль або лейбл — мені завжди потрібно займатися чимось, що задовольняє це прагнення. Але справа не тільки в цьому, адже я зміг організувати роботу над усіма проектами таким чином, аби заробляти собі на хліб, при цьому не відповідаючи ні за кого, крім себе. Це само по собі дуже приємно. Я заробляю на життя, роблячи різні речі, які мені подобаються, практично без компромісів. Мета полягає в тому, щоб продовжувати це робити.
На вашу думку, через що ісландська сцена рясніє такою великою кількістю якісних гуртів? Я вважаю, багато хто погодиться, що ісландський блек-метал зараз є кращим на світовій сцені.
Стівен Локхарт: Складно сказати. Якби я або хтось ще міг назвати причину цього, тоді, ймовірно, у всіх країнах була б настільки ж багата сцена, як в Ісландії. Але є певні припущення. У першу чергу, це менталітет ісландців — тут кожен має якісь інтереси і захоплення з самого раннього дитинства — і це тут заохочується. Складається враження, що це не в природі ісландців просто байдикувати. Ось чому кожен тут грає на музичному інструменті або в групі.
Інша причина — тут дуже легко зіткнутися з відомими виконавцями. Ви можете піти у продуктовий магазин і зустріти там Бьорк, ви можете піти в бар і натрапити на музикантів ваших улюблених гуртів. Іншими словами, тут ви можете особисто зустріти людей, які досягли успіху на терені, в якому ви самі прагнете досягнути успіху. В Ісландії успішні виконавці є чимось більш реальним (у кращому або гіршому сенсі цього слова). І це надихає пробувати і робити щось самостійно, а не займатися ідолопоклонством, спостерігаючи за всім здалеку.
Ісландія відома своєю сильною спадщиною — "менталітетом вікінгів" — бути першопрохідцями, стійкими до стихій і легко адаптованими під "важке" природне середовище людьми. Як людина ззовні, як ви вважаєте, наскільки цей культурний кодекс впливає на музикальність? І чи впливає?
Стівен Локхарт: Мені знову складно відповісти, але якби мене змусили, я б сказав, що "ні". У всякому разі, не так, як я це бачу. Можливо, щось впливає на підсвідомому рівні, бо менталітет життєстійкості якимось чином вкорінюється через виховання, але на повсякденному рівні я, принаймні, не відчуваю труднощів, живучи тут. Звичайно, я волів би погоду краще, але я не збираюся писати про це альбом.
Розкажіть, як з'явилася Studio Emissary?
Стівен Локхарт: Все почалося у силу необхідності. Коли я став писати музику, це завжди відбувалося усамітнено. Це може здатися дивним, зважаючи на те, наскільки "зв'язаним" я можу здаватися з ісландської сценою, проте в Ірландії (до мого від'їзду) подібного не було. Я не репетирував з групами, я не знав нікого з студій. Одним з моїх небагатьох контактів був Джозеф Диган [ірландський музикант і художник — Noizr]. Він познайомив мене з декількома принципами звукозапису, і після цього я час від часу почав займатися рекордингом, паралельно записуючи демо Rebirth of Nefast "Only Death".
Продовжуючи працювати над новими релізами, мої навички поліпшувалися. Цілком зрозуміло, що з кожним поліпшенням виникала потреба в новому обладнанні. У результаті це привело мене до придбання кількох аудіоінтерфейсів і мікрофонів. Одразу я став досить оснащеним, щоб записувати досить великі сети ударних. Незабаром про це стало відомо широкому колу людей — так все і закрутилося.
Я ніколи не замислювався над тим, щоб почати заробляти на продюсуванні гуртів. Я почав записувати, тому що мені потрібно було записувати свою власну музику, і в цій справі єдина людина, якій я міг повністю довіряти був я сам. Я розглядав продакшн, як хобі. Лише під час продакшена "Flesh Cathedral" Svartidauði я зрозумів, що це те заняття, яке я б хотів зробити своєю професією.
Сет NYIÞ на фестивалі Oration, 2018. Фото — Void Photography
Які у вас плани щодо студії Emissary?
Стівен Локхарт: Зараз ми в самому розпалі проектування будинку, який маємо намір побудувати протягом наступних 18 місяців. Частина цього будинку буде відведена під нову Studio Emissary. Це все, що я б зараз хотів розповісти, оскільки подібні речі мають тенденцію займати більше часу, ніж очікується, і змінювати свій напрямок. Скажімо так, у нас великі плани!
Будучи власником студії та продюсером, як вам вдається дотримуватися фінансового/творчого балансу у вашій роботі? Чи є гурти, з якими ви б не стали працювати, тому що не вважаєте їх музику вартою того, щоб бути пов'язаною з вашим ім'ям?
Стівен Локхарт: Мені дуже пощастило з групами, з якими я працював останнім часом. Набуваючи більшого статуск, починаєш працювати з кращими групами й музикантами. Але в будь-якому випадку, я не стільки відмовляюся від проектів через особисті переваги, скільки через те, хто за цими проектами стоїть і серйозність їхнього підходу. Я волів би працювати з шанованими, талановитими виконавцями, нехай вони і грають музику, яка не зовсім відповідає моїм особистим уподобанням, ніж з мерзенними аматорами, які дивним чином видають непоганий блек-метал.
На цьому етапі своєї кар'єри мені досить легко оцінити потенційних клієнтів з точки зору робочої сумісності. Якщо я з самого початку розумію, що з клієнтом буде важко працювати, я просто не буду з ним цього робити. Це просто ні в чиїх інтересах. Якщо я збираюся виліпити з чийогось твору щось таке, що стане виразом його бачення, тоді ми повинні вміти добре спілкуватися, інакше співпраця приречена на провал, і обидві сторони будуть почувати себе скривдженими.
Хто з музикантів і продюсерів став вашим головним натхненником?
Стівен Локхарт: Майк Олдфілд — і не стільки як продюсер чужої музики, скільки своєю [інтро альбому Олдфілд "Tubular Bells" використовувалося у якості саундтреку до фільму "Екзорцист" — Noizr]. Я наймолодший з 9 дітей, і мені дуже пощастило, що у мене було сильне музичне виховання. Ніхто з моїх близьких родичів не грає на музичних інструментах, але я завжди був знайомий із величезною кількістю музичних жанрів, що охоплюють кілька десятиліть. Майк Олдфілд — один із перших виконавців, які на мене вплинули. Брайан Іно, Алан Парсонс також у топі цього списку через свою продюсерську роботу. Одним із надзвичайно важливих альбомів для мене в дитинстві була музична версія Джеффа Уейна "Війна світів". Коли я вперше почув цей альбом у віці шести або семи років, він, ймовірно, був першим релізом, який заворожив мене своєю моторошною, але зовсім чарівною атмосферою, повністю оцінити яку я зміг лише у більш старші роки.
Ймовірно, багато хто здивується, що будучи музикантом, я не потрапив під вплив інших металістів принаймні за останні десять років. Період з пізніх підліткових років до раннього 20-річчя був у цьому сенсі для мене формувальним. Тепер я слухаю все, що резонує зі мною, незалежно від жанру. Дуже часто це може бути протилежністю агресивної і похмурої музики. Одним із побічних ефектів роботи над такою музикою протягом всього дня є те, що після повернення додому, вам дуже часто хочеться просто відпочити і послухати що-небудь більш спокійне.
Чому між релізом демо Rebirth of Nefast і альбому "Tabernaculum" такий великий проміжок? Скільки часу у вас пішло на створення матеріалу і аранжування?
Стівен Локхарт: На це питання неможливо відповісти з точністю, але напевно, тисячі і тисячі годин. Що було також витрачено в процесі? Усе. Кров, піт, моя адекватність і адекватність близьких мені людей. Але щоб було зрозуміло, це не був постійний процес. Після виходу "Ex Nihilio" знадобилося дев'ять років, щоб завершити новий реліз, але тільки останній рік продакшена був надзвичайно невідчепним та інтенсивним.
Коли ви пишете музику для цього проекту, як виглядає процес написання?
Стівен Локхарт: Він не буває однаковим — хоча зазвичай все починається з невеликих ідей, які перетворюються у щось інше. Я беру ідею і експериментую з нею, роблю її базисом і далі дивлюся, куди вона мене веде. Дуже часто це призводить до написання цілих частин, побудованих на основі цієї ідеї, і перш ніж приходить розуміння, у мене вже є готова пісня. Іноді це може зайняти місяці або роки, іноді я сідаю і створюю кістяк усієї пісні за один день.
Мені також подобається витрачати багато часу на перетравлення ідей. Іноді я можу провести цілий день, працюючи над чимось, і до кінця дня я можу або зненавидіти отриманий результат, або вважати, що це абсолютно монументально і революційно. У будь-якому випадку, я залишаю це на деякий час і повертаюся до нього зі свіжим сприйняттям. Це дає мені справжнє розуміння цінності написаного.
Ви зараз працюєте над новим матеріалом для Rebirth of Nefast? Коли приблизно варто очікувати новий реліз?
Стівен Локхарт: Так, працюю, але більше я нічого не можу сказати. І хто знає, коли він вийде...
Коли ви виступаєте з групою, як ви вирішуєте, яким буде ваш сет? Чи будете ви грати новий матеріал на фестивалі Ascension?
Стівен Локхарт: Насправді це досить простий процес, так як більшість пісень такі довгі, що зазвичай наш сет може вмістити тільки чотири з них! Так що зазвичай все зводиться до того, які пісні ліпші для відкриття/закриття виступу, а потім до того, що підходить між ними. Більшість пісень Rebirth of Nefast досить динамічні, так що справа не в тому, щоб вибрати повільну пісню тут і швидку пісню там — все залежить від нашого настрою.
Що спонукало вас організувати власні фестивалі?
Стівен Локхарт: Oration MMXVI був нашим першим фестивалем. Він виріс з того, що спочатку було задумано як концертна програма Studio Emissary. Однак на ранніх етапах планування він швидко перетворився на щось більше, з деякими зарубіжними і не пов'язаними зі студією групами. Фестиваль пройшов із великим успіхом. Чесно кажучи, ми були в захваті від результату, тому вирішили продовжувати.
На вашу думку, що добре вдалося на вашому попередньому фестивалі Oration, а що навпаки ви плануєте змінити з прийдешнім Ascension?
Стівен Локхарт: Якщо говорити про наші фестивалі, то мало було такого, що нас не влаштовувало, але ніщо не заважає нам прагнути робити більше і краще. Фестиваль проводиться цьогоріч у місті Мосфельсбаїр, який є по суті передмістям Рейк'явіка за будь-якими стандартами неісландцев. Проте, він набагато більше оточений природою, ніж ті місця, де ми раніше проводили фестивалі Oration. Саме місце проведення, Hlégarður краще обладнано, у нас на 50% більше гуртів, все відбувається влітку, є кемпінг, автобуси, білі ночі, наш власний кейтеринг, художні виставки... список відмінностей на цьому не закінчується.
Дуже просте питання, але що таке фестиваль Ascension, хто його організовує і яка його концепція?
Стівен Локхарт: Ascension — фестиваль, який вшановує темні крайності звукового мистецтва. Захід організовано мною і моєю найкращою половиною, Еддою. Наша мета — захопити кожного відвідувача і надати їм досвід, який вони навряд чи забудуть.
Склад Ascension (принаймні, на мій смак) є найкращим з усіх фестивалів останніх років. Наскільки складно було отримати такий склад? Як відбувався відбір команд?
Стівен Локхарт: Підбір складу — завжди особливий процес, делікатне поєднання дипломатії, наполегливості, терпіння і, найголовніше, відчуття того, як насправді має виглядати хороший склад. Для нас вкрай важливо, щоб список команд був гармонійним і відповідав нашому баченню.
Що, на вашу думку, відрізняє Oration і Ascension від інших більш усталених фестивалів або навіть більш нішевих заходів, наприклад, таких як Maryland Deathfest?
Стівен Локхарт: Можливо, не нам варто про це говорити, але я спробую. Є очевидні елементи, такі як місце розташування і акценти на певні жанри, але я підозрюю, що різниця — в енергетиці та атмосфері. Чого не розуміють багато іноземців, так це те, наскільки маленькою є Ісландія, не в географічному плані, а в плані спільноти. Ми намагаємося створити тут щось таке, чого раніше тут ніколи не було, і ісландці, які відвідують наші заходи, дійсно цінують це. Створюється враження, що це ставлення поширюється на всі наші фестивалі. Також я повинен відзначити, що це не найдешевше або найзручніше місце в світі, щоб до нього дістатися, тому ті, хто сюди потрапляють, дійсно хочуть бути тут. Це не випадковий фестиваль на материку, де відвідування або невідвідування визначається просто тим, чи хочете ви витратити час на поїздку чи ні — цей досвід — реальна інвестиція. Простіше кажучи, відвідувачі наших фестивалів, докладають великих зусиль і бажання, щоб потрапити сюди. І це дійсно помітно — це бачимо ми, це бачать інші відвідувачі, це бачить команда фестивалю.
Блек-метал фестиваль Ascension відбудеться з 13 по 15 червня в Ісландії. Квитки за 14,900 Kr (приблизно €107 / $123) доступні за посиланням.
Інтерв'ю — Dan Thaumitan
Переклад — Anastezia G.