​Інтерв'ю з Євгеном Тимчиком – про літературу та її роль у творчості гурту The Nietzsche

Фото - Kirai gigs — Інтерв'ю з Євгеном Тимчиком – про літературу та її роль у творчості гурту The Nietzsche
Фото - Kirai gigs

У зв'язку з виходом нового альбому українського гурту The Nietzsche "Finals." ми задали питання її лідеру і вокалісту Євгену Тимчику, поговоривши з ним про улюблених поетів і прозаїків, а також про те, як саме захоплення художньою літературою вплинуло на музиканта та його творчість.

Що було раніше — гурт The Nietzsche або твоє захоплення поезією?

Євген: На мій сором, першим була все-таки гурт. Мене ніколи особливо не порушувала поезія, щось мені подобалося зі шкільної програми, зовсім небагато я читав самостійно, але до моменту появи концепту The Nietzsche, я більше захоплювався прозою. Тобто причинно-наслідковий зв'язок був іншим: мені потрібно було знаходити вірші для пісень, тому я став цікавитися поезією. І так склалося тільки лише тому, що на той момент мені було дуже лінь писати лірику для цього колективу, до того ж я і не знав про що. Це вже тепер The Nietzsche сформована культурна одиниця, зі своїм лором і контекстом, і якщо раптом зараз мені потрібно буде писати тексти самому, то я точно не розгублюся. Тому я дуже вдячний цьому періоду, тому що саме через свою лінь я відкрив для себе Уайлда, Буковскі, Керуака, особливо бітники мене дуже вразили, тому що в школі ми цього не проходили.

Твоє почуття гумору — воно сформувалося під впливом літературних джерел: Зощенко, Ільфа і Петрова, Булгакова, Старицького, Шоу? Або це, скажімо так, частина одеської спадщини?

Ось все, що ти перерахувала, все я в дитинстві і проковтнув. Зараз не можу точно сказати, як саме ці книги вплинули на моє почуття гумору, але мені тоді вони дуже подобалися. Зараз мені здається, мої жарти — це якийсь набір мета-референсів, пост-іронії і саморефлексії, напевно десь там зарито те, що я читав будучи маленьким, але ще більше там того, що актуально зараз, тому що у часи хайпу меми повинні бути злободенні і швидкоплинні. А з приводу одеського гумору — мені здається, це все міф, немає його або більше немає, або просто це стало занадто вульгарно та заяложене все.

Ти якось згадував, що в твоїй гімназії погано викладали українську літературу. Чи є у тебе власне бачення того, як повинні були проходити ці уроки? Багато хто вже не перший рік говорить про важливість реформи у сфері освіти — як ти вважаєш, з чого краще почати?

Під кінець моїх шкільних років, як раз, почалася якась чергова реформа: перевели на дванадцятибальну систему оцінювання, пообіцяли дванадцять класів освіти і тести замість іспитів. Результатів цих потуг я не застав, не впевнений, що вони були. Тут однією реформою не відбутися, та й не з освіти потрібно починати, як мені здається. Діти повинні бачити сенс і мати інтерес в освіті, пишатися тим, що вони начитані та ерудовані, а вчителям повинна подобатися ця робота. У країні, де панує бидлократія і люмпенізується населення, навряд чи таке можливо.

З чого краще почати вивчати поезію — порекомендуй авторів, твори.

Мені здається, я не зможу коректно відповісти на це питання. Я далеко не експерт і навряд чи можу дати корисні рекомендації. Знаю точно, що найголовніше — це відкрити очі ширше і вийти за рамки шкільної програми, а вже тим більше тієї, яку викладають у пострадянських школах, де російська література найвеличніша, Пушкін — кращий поет, і російська поезія пережила аж три століття становлення. Це все нісенітниця, роздута радянською пропагандою і російським шовінізмом. Тих російських поетів і письменників, яких реально вважали великими у всьому світі, в школах про них як раз воліли замовчувати, а підносили посередність. Тому я б почав із Шекспіра, я взагалі здивований, що його книги не стали чимось на зразок Біблії. Ну або з мого улюбленого Едгара Аллана По. В принципі, все добре, де немає рими через рядок.

В Україні як мінімум Drudkh використовують поезію у якості лірики. Чи слідкуєш ти за іншими гутами (вітчизняними або зарубіжними), що використовують вірші як лірику? Хто з них подобається, хто ні і чому?

Знаю тільки ось про Drudkh і у Date Rape була пісня на вірші Єсеніна, а так я не стежу особливо. Буває, що якась група випустить пісню на вірші Маяковського, наприклад, і мені обов'язково скинуть її з коментарем типу "у вас вкрали". Єдине, що мені реально не подобається, це коли вірші просто крадуть без позначення авторства. Я колись так напоровся на якусь молоду групу, яка музично пародіювала своїх кумирів, але текст мене зачепив, я його прочитав і здивувався, що дуже круто і глибоко написано, навіть заздрість взяла якась. А потім пошукав, і виявляється, що це хтось виклав свої вірші на тамблер, і не знає, напевно, що український колектив їх вже екранізував. Ще потрібно відзначити Дениса Дорофєєва, який написав практично всю лірику для гурту Мегамасс — там, дійсно, потужна поезія.

Часто з віком смаки змінюються і ті твори, які категорично не подобалися у підлітковому віці на ура заходять в більш старші роки. Твої літературні смаки якось змінилися з плином часу?

Так, суттєво. В принципі, як і з усім іншим, з літературою я пережив усі фази розвитку: від юнацького максималізму до поваги до класики. Всіх цих Ірвіна Велшів і Чаків Паланіків вже всерйоз читати не можу, хоча п'ятнадцять років тому надихали, те ж саме з фентезі, але ось Мартіна з задоволенням прочитав. У дитинстві мені взагалі не сподобався "Колгосп тварин", ну тобто я його не зрозумів, зовсім маленький був, а тепер це одна з найулюбленіших книжок. Зараз, напевно, як і багато інших, читаю менше, ніж хотілося б, і в основному англійською. Став якось простіше ставитися до белетристики, ніж раніше, не все повинно бути їжею для розуму. Прямо зараз читаю "Ship of Fools" Такера Карлсона про загрозу, яку представляє собою демократична партія США.

Як на тебе вплинуло твоє захоплення літературою, зокрема, поезією?

Та, напевно, максимально. Це ж мистецтво, мені здається воно формує нас протягом усього життя. Те, як ми реагуємо на щось, сприймаємо, інтерпретуємо — це все визначає нашу картину світу. А тим паче, якщо ти сам творець — тоді все, що ти поглинав рано чи пізно спливе і в твоїй творчості. Я дуже часто ловлю себе на думці, особливо, коли пишу текст, що ось цей момент тією книгою натхненний, а це я звідти поцупив. А з The Nietzsche все навпаки виходить — вірші, які я використовую, доходять до мене вже коли вони остаточно стали піснею.

Так що ж краще: книга чи екранізація?

Для мене, напевно, все-таки екранізація. У мене якась двовимірна уява, і я завжди уявляю, як персонажів, так і те, що відбувається у книзі якось бідно і не деталізовано, завжди не вистачає візуалізації. Тому для мене навіть погана екранізація — це корисно, домальовує мені те, чого я не зміг сам придумати. Плюс, як і в випадку з The Nietzsche і віршами, екранізація — це друге життя для книги. Загалом, я не з тих, хто після сеансу бурчить, що книга краще. На моїй пам'яті навіть частіше буває навпаки.

Назви 5 улюблених вітчизняних і зарубіжних поетів і прозаїків.

Чарльз Діккенс, Джордж Орвелл, Борис Акунін, Джилліан Флінн, Ярослав Гашек. Оскар Уайлд, Теодор Ретке, Володимир Маяковський, Едгар По, Василь Стус.

Noizr: Слухайте та купуйте новий міні-альбом The Nietzsche "Finals." на Bandcamp та слідкуйте за гуртом на Facebook.

Інтерв'ю, переклад — Anastezia G.